Жилстрой-1Ятрань-БерестивецРодына-ЛицейЖилстрой-2Едность-ШВСМПантерыЛьвов-ЯнтарочкаЗлагода-Днепр-1ЛадомирВосходКомитет арбитров ФФУАтекс СДЮШОР-16Луганочка-СпартакСтаниславчанка-ДЮСШ №3КолосВО ДЮСШЯнтарочка-2Карпаты
НОВОСТИАРХИВ НОВОСТЕЙ
Главная страница > Новости
«Дівчаткам було по 13-14 років. До них приставали тренери». Жіночий футбол в СРСР та Україні
Ірина ВАНАТ розповіла більше, ніж ви можете уявити
05.07.2018 22:47
«Дівчаткам було по 13-14 років. До них приставали тренери». Жіночий футбол в СРСР та Україні - wfpl.com.ua, Ирина Ванат,  женский футбол
Распечатать
Просмотров: 279
Ірина Ванат – легендарна українська футболістка. Вона двічі вигравала чемпіонат СРСР, застала розвал Союзу в Канаді, неочікувано залишилася на заробітках в Італії, збирала ягоди в Польщі. Зараз вона живе на Західній Україні, займається громадською діяльністю, а всі свої збереження вкладає в дитячий футбол.

«Люди не могли зрозуміти, як це – «дівчина постійно грає з хлопцями в футбол». Пальцем тикали, зауваження робили»

– В 1972 році в СРСР жінкам заборонили грати в футбол, бо він шкодить їхньому здоров’ю. Чому ви почали займатися цим видом спорту?


– В мене батько грав в футбол на любительському рівні, і я ходила на його тренування. З самого дитинства я завжди дружила тільки з хлопцями, які грали в футбол. Мені просто було цікаво бігати в футбол і спілкуватися про футбол.

– Наскільки важко було реалізувати себе в той час?

– Колись була газета «Радянська жінка». У 86-му році я побачила там фото жінки, яка стояла з м’ячем. Це була Лариса Полікарпова, яка грала за київську команду. Вона розказувала, що любить футбол, а в Києві створюють жіночі гуртки. Я захопилася нею. З’явилось бажання займатися тим самим.

Більше нічого подібного я не читала і ніяких натяків на професійність жіночого футболу не було. Після того, як я закінчила школу, прочитала в газеті, що в Баришівці створюється жіноча команда. Туди набирали дівчат. Мама зв’язалася з тренером цієї команди, і він сказав, що дівчата вже набрані і нікого не потрібно. Я просила мами все-таки поїхати туди, щоб тренер подивився на мене. І він мене взяв.

– Зараз багато стереотипів, а в СРСР було ще більше. Як батьки ставилися до того, що дочка хоче стати не вчителькою чи лікаркою, а футболісткою?

– Батьки мене підтримували, але їм було важко. Не стільки з моїм бажанням грати в футбол, скільки зі стереотипами: «Хто і що скаже про мене не так?» Це продовжувалося дуже довго. Люди не могли зрозуміти, як це – дівчина постійно грає з хлопцями в футбол. Пальцем тикали, зауваження робили. Але мене це ніколи не цікавило, я старалася не звертати уваги. В мене було своє життя, і таке на мене не діяло.

– Для чого було створена жіноча команда «Нива» Баришівка?

– Я так зрозуміла, що Щербицький хотів зруйнувати стереотипи. Тоді почався модний процес — в кожній республіці мали створитися жіночі команди. Якраз поступила вказівка — розвивати жіночий футбол в Україні, бо це престижно. Баришівка створилася на базі трьох колгоспів-мільйонерів, які повністю взяли на себе фінансування нашого клубу. Ніяких проблем не було. Нас забезпечували всім і навіть більше.

– Як жінки грали в футбол під час місячних в 90-х, коли були проблеми з засобами гігієни?

– Я вже застала той період, коли були тампакси. В Борисполі була фабрика, яка забезпечувала нас засобами гігієни. Якщо їх не було, то брали рулони вати чи бинти, такими дідівськими методами.

– Наскільки важко фізично в такий момент?

– В таких випадках приймали знеболювальні таблетки. Коли дуже сильні болі, то жінки підходили до тренера і говорили. Вони не проводили заняття, лише в стороні і не з такими силовими навантаженнями.

– Методика тренувань враховувала, що займаються жінки, а не чоловіки?

– В цю команду прийшли різні гравці. Були навіть майстри спорту міжнародного класу з гандболу. Але особливої методики не було. Рік-два йшов процес узагальнення, тренування проходили у примітивному вигляді, багато силових і фізичних вправ. Була армійська дисципліна, кожен крок контролювався. Раз в півроку я приїжджала до батьків на один-два дні.

Завдяки цьому в 89-му ми стали першими чемпіонками СРСР. Зараз я б не знаю, чи пройшла б те саме.

– Як цей процес виглядав?


– Ми жили в селищі Баришівка. Там був спортивний комплекс, один з найкращих тоді в Україні. На початку ми жили в страшних умовах в гуртожитку з загальним туалетом. Потім нам видали квартири, малосімейки в малоквартирних будиночках. Це було дуже круто — тоді люди стояли в чергах за помешканнями роками. За два тижні туди завезли чеські меблі. Більше нічого не треба було.

Ми тренувалися по два рази на день, раз в два тижні їздили в Київ на гімнастику. Коли у нас з’явився результат, то на базі нашої команди була створена республіканська збірна України.

– Людей цікавив жіночий футбол, вони ходили на стадіон?

– В Баришівці завжди був заповнений стадіон, там було 2-4 тисячі людей. Були фанати, вони їздили на виїзні матчі. В середньому по СРСР ходила мінімум тисяча людей на гру. Якщо були вже важливі ігри, то могло зібратися і 4 тисячі.

– Яка у вас була зарплата? Грошей вистачало?

– В 89-90-х роках не платили зарплат спеціально під футбол. Ми були оформлені на одній фабриці. Я отримувала 120 рублів і за кожну перемогу по 50 рублів. Тоді мені було 17 років, і це були дуже великі гроші — мама працювала бухгалтером і отримувала 90 рублів».

«Деякі тренери могли дозволити собі зайві рухи з 13-річними дівчатками»

– Ви стикалися тоді з дискримінацією чи сексизмом?


– Кричущих моментів я не пам’ятаю. Ми завжди були на гребені слави, до нас ставилися з позитивом. Можливо, щось було, але я не розуміла тоді, що зі мною щось робиться не так. Розумієте, команда — сім’я. Всюди є нюанси, але вони приживаються і не виносяться назовні.

– Чи не було образ зі сторони тренерів?

– Коли ми працювали в радянській системі, то всіх ламали через коліно. Фізично було дуже важко. На фоні фізичних навантажень і психологічної надломленості починався супротив. Ти не хотів виконувати те, що виконував ще кілька років тому. Все робилося дуже стадно. Якщо хтось не хотів, то він вважався слабаком і негідним грати в футбол. Такі ситуації траплялися, і люди йшли геть. Залишалися психологічно і фізично сильні люди.

Ми два роки були в Баришівці. Потім там почали відбуватися дивні речі поза межами клубу. Коли ми стали чемпіонами і вийшли на рівень збірної, то на нас звертали увагу представники КДБ, в клубу було велике фінансування. Можливо, тренер, який був і президентом клубу, не хотів з кимось ділитися. Він поїхав у Раменське, ми відправилися за ним.

– Чи було щось таке в тодішньому тренувальному процесі, що зараз вам здається абсолютно неправильним?

– Найбільша складність — працювати в цій системі. Я не розуміла багатьох речей і зараз би не мовчала. Коли ми переїхали в Раменське, в нашого тренера почалися психологічно складні моменти. Він почав вживати алкоголь. Коли людина вживає, то в неї з’являється агресія. Це вже не професійний футбол. Він нам щось дивне наказував, карав за кожне слово, змушував бігати по 10-15 кругів по снігу по пояс. Це тривало два місяці, і він написав заяву про звільнення. Ставилося питання: або він залишається, або ми. Командний супротив переміг – тренер пішов.

– Тренер міг когось вдарити?

– В мене таких нюансів не було. Найбільше — мат до загального колективу щодо гри. В жіночому футболі не знаю, що доходило до такого. Хіба руками помахати, чи на емоціях поматюкатися чи щось пообіцяти.

– А були дівчата, які зустрічалися з тренерами?

– Такі речі відбувалися. Знаменитий адміністратор «Динамо» Чубаров другий раз одружився з футболісткою, яку тренував. Все добре. На початках команда насторожено сприймає подібне, але коли люди бачать, що це ніяк не впливає на команду, все притирається і сприймається без підозри. Важливо, чи це потім закінчиться одруженням.

– Було таке, що тренер приставав?

– В мене такого не було. Але я знаю, що такі речі відбувалися. Навіть у дівчаток, які тільки почали займатися футболом. Це був кінець епохи Суркіса і початок Конькова. Деякі тренери могли дозволити собі зайві рухи. Мені діти говорили, а я на це реагувала. Говорила людям з федерації. Завдяки їм, дехто більше ніколи не мав відношення до молодіжної збірної.

Дівчаткам було по 13-14 років. Вони не могли сказати це тренеру, але поділилися зі мною. Я бачила, що вони щось недоговорювали, і я задавала питання: чому вони не хочуть їхати в збірну? Чому не люблять цього тренера? За кожним словом «ні» стоїть проблема, яку ми не хочемо бачити і чути. Але цих тренерів змінили. Є й такі, що залишилися працювати на клубному рівні, але їх попередили, що їх може чекати у випадку неправильних рухів чи бажань.

– Назвіть три основні біди жіночого футболу в Україні.

– Перше — чемпіонат дуже слабкий. Проблема в тому, що в нас тільки два професійні клуби «Житлобуд-1» і «Житлобуд-2». Нам таких клубів треба більше. У світі взагалі лише декілька клубів, які можуть похвалитися зарплатою, яка більша за 3-4 тисячі доларів.

Друге — в нас немає міжнародного досвіду. В Україні ще не провели жодного міжнародного жіночого турніру навіть дитячого рівня. Це ж не є великою проблемою, та цим треба займатися.

Третє — кожна дівчина, яка закінчує гру в збірній, заслуговує від держави на матеріальну допомогу. В аналогічній ситуації в Німеччині дають фінансову нагороду або допомагають в створенні невеличкого бізнесу. В нас дають грамоти і картинки, про людей забувають. Наприклад, в мене є багато ідей і проектів, які відпрацьовую самотужки. Я створила Асоціацію жіночого футболу в Львівській області. Це без фінансування ФФУ і всупереч львівській федерації, яка бачила в мені конкурентку. Йти туди не хочу — ця система підімне під себе. В Німеччині є організація від ФІФА, яка працює з проблемами жіночого футболу, я співпрацюю з ними. Виграємо гранти.

Багато людей бачать в мені ворога і душать мої проекти. В нас одна мета — розвиток жіночого футболу. А в нас жіночий футбол — частина корупційної системи, де можна вкласти і відмити гроші. Це система брудних грошей. Нецікаво вкладати в жіночий футбол — там маленькі обороти, з грошей, які йдуть в чоловічий, можна було би соту частину вкласти в жіночий футбол. Це би нам дуже допомогло.

Важливо, що УЄФА виділяє гроші на розвиток жіночого футболу, але куди вони йшли — невідомо. Наприклад, при Суркісі великою проблемою була корупція в жіночому футболі. Я озвучила це в 14-му році в Берліні на конференції в присутності представників УЄФА та ФІФА. Мені було боляче дивитися, як федерація розповідає, що займається жіночим футболом. Тоді прописувалися великі масштаби, безліч дівчат, які типу займалися футболом і були залучені до цієї програми. Насправді ж в обласних федераціях нічого не відбувалося, а в УЄФА подавалися неправдиві відомості про збільшення кількості дівчат в українському жіночому футболі. Чим більше збільшували статистику, тим більше фінансування.

«Їздила в Польщу на кілька місяців збирати вишні, черешні, яблука»
– Ви ніколи не розглядали варіанту залишитися закордоном?


– Коли розвалювався Союз, ми були на турнірі в Канаді в Квебеку.Там були найкращі клуби кожної країни. Турнір йшов три тижні, біля ста команд. І наша команда «Текстильщик» Раменське посіла перше місце. Побувати в Канаді в 91-му році — фантастично.

В Канаду ми їхали з представниками КДБ, в аеропорту в нас позабирали паспорти, три людини контролювали наші дії. Кожен наш крок фіксувався цими дядьками. Ми приїхали туди 4 серпня, а поїхали 28-го. Жили в канадських сім’ях, і 21-го числа жінка показує відео, що в Москві танки їдуть, стріляють. Коли відбувся розвал, з нами сконтактувався посол і запропонував мені залишитися в Канаді, дати житло, забезпечити фінансово. Мені важко було прийняти це рішення — в мене батьки залишалися в Україні. А нас попередили — якщо ви залишитеся, то подумайте про свою родину. Я передзвонила мамі. Вона розплакалася: «На кого ти нас залишаєш?» Та і я не хотіла — мови не знала. І я повернулася.

– Яким тоді був жіночий футбол в Україні?

– Були створені кілька команд. Лобановський завжди підтримував жіночий футбол і не був критично проти, як Суркіс. У нього була позиція, що жінка має сидіти на кухні і варити борщ. Деякий час ще була жіноча команда «Динамо», але Суркіс не хотів її – це накладно і неефективно для клубу.

Цікаво, що Суркіс мав відношення до жіночого комітету в УЄФА. Представникам УЄФА було дивно, як людина, яка має таку посаду, проти розвитку жіночого в Україні.

У нас важко розвивати жіночий футбол — фінансової стабільності немає навіть у чоловічому футболі. Ахметова чи Суркіса ви ж не заставите займатися жіночим футболом. Для чого це їм? Треба, щоб помінялися люди, змінилися стереотипи про жіночий футбол. Треба чекати, коли закінчиться землетрус в чоловічому футболу. Треба малювати свою модель, а не європейську. В нас це не буде працювати. Нам ще далеко до Європи.

– Ви потім не шкодували, що займалися футболом?

– Було таке, коли закінчила кар’єру. Коли я повернулася в Україну, то зрозуміла, що не потрібна нікому ні як футболіст, ні як людина. Все стерлося. Це тривало 2-3 роки. Це найважчий період в житті кожного футболіста, треба шукати себе.

В тренерській роботі я себе на знайшла і закінчила з футболом. Дякуючи тій німецькій організації я повернулася в футбольне русло. Створила свою громадську організацію, і мені стало легше.

– Що конкретно робите?

– Останнім часом організація мало функціонує. Я повернулася до батьків в Монастириську. Трохи закинула свою діяльність і виконую свій обов’язок перед батьками, їм по 80 років і важко без мене.

Але от півтора роки тому в Івано-Франківську створили академію «Рута», за ініціативи канадців. В минулому році ми їздили в Канаду з дітьми.

Зараз в Монастириській хочу зробити штучний майданчик для дітей.

– На що вам вистачило грошей, які ви заробили під час кар’єри?

– Практично ні на що. Ні на квартиру, ні на машину. Всі гроші на громадську організацію бралися з сімейного бюджету, від батька та мами. Ми себе в чомусь обмежували, щоб мені поїхати по області чи привезти кудись дітей. Жодної копійки я не отримала ні від федерації, ні від меценатів. Все тягну на своїй шиї та шиї своєї родини.

– Ви заробляли гроші в іншій сфері, крім футболу?

– Коли було дуже фінансово скрутно, скажу чесно, їздила в Польщу на кілька місяців збирати вишні, черешні, яблука. Там була можливість підзаробити. Так виходило, що я працювала цілий рік на громадську організацію, потім їхала в Польщу і мала можливість бодай організувати якісь турніри.

– Ви жили тільки за ці гроші?

– Ні. Ще батьки допомагали, коли ще працювали, в них є пенсія. Я невибаглива людина, не їжджу на джипах, не вдягаюся в модні бренди. Більшість часу ходжу пішки, рідко користуюся навіть громадським транспортом. Я дуже економна. Якщо є гроші, я вкладаю їх в свої проекти.

– Дуже багато людей кажуть, що робота футболіста неважка. Що для вас було важчим: грати в футбол чи їздити в Польщу?

– В 1997-му я грала футбол в Польщі. Ця країна не була для мене новою, я грала там 2,5 роки, стала срібним призером чемпіонату, виграла кубок, двічі стала чемпіоном з футзалу. Мені складно було втриматися більше, хоча контракт був на 5 років.

Повернулася туди на роботу, бо вже знала мову і друзі залишилися. Було дуже складно, але не мала іншого виходу.

– Чому у вас не вийшло пограти в футбол в Італії?

– В мене були певні домовленості з міні-футболу, я поїхала туди як турист на 10 днів. Потім почалися проблеми з документами, бо була там більше часу. Мені треба було або повертатися, або залишатися в Італії працювати. І я працювала там 2 з половиною роки. Я прибирала, збирала мандарини. Я робила всю роботу, яка була. Фінансів тих вистачило на деякий час – я через рік знову їх вклала в футбол.

– Не розумію вас. Для чого вам взагалі вкладати гроші в футбол?

– Я побачила різне. В 17-18 років заробляла по 400-500 рублів і була чемпіоном СРСР. Слава, газети писали, вірші складали. Я пройшла етап матеріальних цінностей. Я змінила свої цінності з часом, тепер вони нематеріальні. Я отримую задоволення від іншого.

Вкладаю час, моральні принципи, психологічні важкості, ламаю себе і бачу результат. Гроші завжди є в тій кількості, якої ти потребуєш. Але мені трапляються хороші люди. Наприклад, щоб написати статут для громадської організації, треба 700-800 доларів. Я сиділа 40 годин з юристом, яка не взяла ні копійки.

Я не дивлюсь не негатив. Світло вірю, що ще рік-два і ми пройдемо це болото і почнемо відроджуватися. З часом я також реалізуюся. Люди побачать і почують мене, почнуть робити проекти зі мною. Без користі, зацікавленості, відмивання коштів, а для блага дітей.

Источник информации: https://ua.tribuna.com/tribuna/blogs/football_lemderg/1761182.html

Теги: Ирина Ванат
Реклама
Последние новости по теме:
19.07.2018 Расписание матчей II чемпионата Украины по пляжному футболу
19.07.2018 II чемпионат Украины по пляжному футболу среди женщин в Одессе: состоялись пресс-конференция и жеребьевка (+ВИДЕО)
17.07.2018 Женский чемпионат Украины по пляжному футболу в Одессе: завтра – жеребьевка
13.07.2018 Из малых сёл к большим победам | Прекрасная игра
13.07.2018 В Киеве пройдет Чемпионат по пляжному футболу среди девушек
13.07.2018 В Таджикистане стартовал первый чемпионат по футболу среди женщин (+ВИДЕО)
13.07.2018 Женский футбол в США: путь от детской команды в сборную (ВИДЕО)
09.07.2018 Таміла Хіміч: “Якщо грати в Україні, то тільки в “Легенді”, але надійшла новина, що клубу уже немає, – це удар!”
08.07.2018 Найкраща футболістка України Ольга Овдійчук: “Жінки в футболі нічим не поступаються чоловікам”
06.07.2018 "Атекс" на грани выживания | Прекрасная игра
Фотогаллерея:
02.07.2018 У Херсоні завершились пошуки майбутніх олімпійців Всеукраїнських спортивних змагань ГО «ВФСТ «Колос»
26.06.2018 Украинки стали победителями «Малого кубка» во Франции (ФОТО)
05.06.2018 Дівочий турнір до Дня захисту дітей закінчився матчем з ветеранами АТО (ФОТО)
17.05.2018 Золотий дубль «Мрії-2006»! (ФОТО)
16.04.2018 Татьяна КОЗЫРЕНКО - чемпион Турции!
Видео:
13.07.2018 Из малых сёл к большим победам | Прекрасная игра
13.07.2018 Женский футбол в США: путь от детской команды в сборную (ВИДЕО)
06.07.2018 "Атекс" на грани выживания | Прекрасная игра
06.07.2018 12 июля на экраны выходит французская комедия "Как мальчишки" (+ВИДЕО)
03.07.2018 ВИДЕО ДНЯ. Electric Ladies go football
Реклама
НовостиЧемпионатКубокСборныеТурнирыМультимедияРазное
Главные новости
Новости футбола
Трансферы
Архив новостей
Высшая Лига
    - турнирная таблица
    - календарь чемпионата
    - бомбардиры
    - нарушители
Первая Лига
Зимнее Первенство
Чемпионат WU-18
Чемпионат WU-17
Чемпионат WU-16
Чемпионат WU-15
Чемпионат WU-14
Архивы игр
Кубок Украины
Зимний Кубок
Кубок надежд ФФУ
Архив матчей
Women A
WU-19
WU-17
WU-15
Чемпионат Европы
    - ЧЕ-2017
    - ЧЕ WU-19
    - ЧЕ WU-17
Чемпионат Мира
    - ЧМ-2015
    - ЧМ WU-20
    - ЧМ WU-17
    - Летняя Универсиада
    - Олимпийские игры
Лига Чемпионов
Кубанская весна
Другие турниры
    - Турнир развития УЕФА 2015
    - Чемпионат России
Фотогалерея
Видеогалерея
План-календарь
ProZorro
Центры развития (МРЦ)
(c) 2014 Информационное агенство "Женский футбол Украины"
(c) 2015-2017 "Женский футзал Украины"
(c) 2016 "Женский хоккей Украины"
Дизайн и разработка сайта: М. Минин
При использовании материалов сайта ссылка на www.wfpl.com.ua обязательна.
Редакция не несет ответственности за материалы из других источников,
все источники информации указываются на нашем сайте.

Сайт был открыт 30.12.2014 г.